Українська
Статтю присвячено дослідженню проблеми утворення та вживання категорії наказового способу в українській та німецькій мовах. Наголошено на специфіці наявності у сучасній німецькій мові, крім двох основних форм імператива – однини і множини, ввічливої форми, що вживається при звертанні як до однієї особи, так і до кількох осіб. У німецькій мові ввічлива форма збігається з 3-ю особою множини, у той час як в українській – з 2-ю особою множини. Зазначено важливість контексту для передачі характерних ознак мовленнєвої ситуації, що забезпечують необхідну мотивацію спонукальної дії. Основною темпоральною ознакою форм імператива автори називають співвіднесеність до майбутнього. Вони простежують зв'язок цього темпорального явища з модальним значенням спонукання, що виражає дію необхідну, бажану, але ще не здійснену. Дослідники констатують, що семантика імператива та вид імперативних ситуацій залежить від того, кому адресоване волевиявлення мовця, а головним морфологічним показником ситуації є особа та число дієслова. Зосереджуючись на змісті форми 2-ї особи однини та множини, що становлять суть наказовості, ми вважатимемо першу імперативну ситуацію, організовану дієсловом у формі 2-ї особи однини наказового способу, ядром імперативності. Авторами виокремлено декілька відтінків значення синтаксично вільних форм наказового способу: спонукання, прохання, благання, дозвіл, пересторога, наказ, жартівливе або іронічне спонукання. Наголошено, що до головних лексичних засобів для передачі спонукання належать: звертання, вигуки, частки, повтори каузативні дієслова.
